Історик Ярослав Грицак розглядає особистість Івана Франка в контексті тогочасного суспільства й на тлі малих спільнот, із якими той узаємодіяв, і пише «біографію за характером і мікроісторію за жанром». Аналізуючи все розмаїття Франкових модерних ідентичностей, дослідник відкидає «одну з найбільших спокус в історіописанні» – телеологію, намагання звести різні можливості розвитку історичних подій до того єдиного варіянту, що вже зреалізувався, і вважає, що в обмеженні ролі Франка винятково до функції національного провідника, що ставив собі мету перетворити руське селянське суспільство на українську модерну націю, стільки ж правди, скільки було її в радянському франкознавстві, яке силкувалося подати «Каменяра» винятково як «революціонера-демократа».