Дисертація присвячена теоретичному й експериментальному дослідженню зміни здатності до життєтворчості особистості на різних етапах дорослого віку. Подається аналіз різних зарубіжних і вітчизняних психологічних концепцій, що розглядають процеси розвитку особистості, індивідуальності і життєтворчості. На підставі аналізу життєтворчість визначається як створення особистістю умов розвитку індивідуальності в процесі життєдіяльності. Підкреслюється, що розвинена здатність до життєтворчості характерна саме для періоду дорослості. Різноманітні психологічні характеристики дорослого віку розглядаються не тільки як результат розвитку особистості, але і як потенціал, що визначає розвиток здатності до життєтворчості в дорослому віці. Здатність до життєтворчості визначена як інтегративна, духовна здатність суб'єкта організовувати умови свого життя, змінювати свою систему відношень до світу, людей, самого себе. Основними складовими даної здібності є здатність до трансценденції, здатність до рефлексії і здатність до смислопобудови. Емпіричне дослідження показало, що для першого періоду дорослого віку (25-35 років) характерним є прояв трансцендентної спрямованості і рефлексії в зовнішньому світі; у другому періоді (35-45 років) більш вираженими стають процеси рефлексії й осмислення, що виявляються в проміжному (регулюючому) світі, а здатність до трансценденції помітно зменшується; у третьому періоді дорослості (45-60 років) більш розробленими є смислові відносини особистості у внутрішньому світі, і вони підсилюють і визначають прояв здатності до трансценденції в зовнішньому світі. Ці результати підтверджують висунуту в дослідженні гіпотезу: рефлексія в різних формах сприяє розвиткові процесів осмислення суб'єктом своєї життєдіяльності, а вони стають основою для самотрансценденції (трансцендентної спрямованості) особистості.