Дисертація багатоаспектно досліджує проблему внутрішьої організації прозового тексту. З'ясовуються критерії родової сутності. На підставі їх аналізу визначається специфіка прозового оповідного ладу. Думка про внутрішній дуалізм наративної інстанції в прозі через ідею емпатії переводиться у концепцію трирівневості внутрішньої організації тексту (предметний, естетичний, композиційний плани), в якому оповідна матриця виявляє риси т. зв. "невласне прямої мови". Згодом зазначена синтагматична закономірність поглиблюється щодо жанрових характеристик і конкретизується в ідеях двоплановості (історіософської "алегоричності") великої та одноакцентності, еліптичності (феноменологічної метафорики) малої прози. Запропонована концепція аргументується логікою аналізу великої та малої прози Івана Франка. Предметно-естетичний принцип аналізу художніх структур обирається відповідно до особливостей онтологічно-ментального простору культурного життя України межі ХІХ-ХХ століть. Ідея розвитку цілісного свідомого національного "я" в контексті трансперсональної психології розглядається на композиційному рівні як процес редукції наративної подвійності (тобто ментальної "янусності", світоглядної невизначеності). Шляхом аналізу внутрішніх оповідних структур робляться висновки про шляхи "новелізації" великої та модернізації малої прози в українській літературі часу Івана Франка. Найголовніші з них - міфологізація, параболізація, ліризація, посилення есеїстичного начала, згущення символіко-лейтмотивних образів, комбінування викладових форм, ритмізація та монтажна іконізація. Ключові слова: текст, структура, наратор, жанр, невласне пряма мова, двоплановість, еліптичність, внутрішня організація.