Дисертація присвячена малорозробленій проблемі - екзистенційності української малої прози кінця XIX - початку XX століття у контексті розвитку європейського екзистенціалізму. На основі праць Н. Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеггера, А. Камю, Ж.-П. Сартра, 'М. де Унамуно, К. Ясперса та ін. виявляються філософсько-естетичні засади екзистенціалізму, аналізуються форми його художнього вияву в літературі. Пропонується ввести в літературознавчий обіг поняття екзистенційності як визначальної риси української літератури fin de siиcle. На матеріалі новелістики В. Винниченка, Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, В. Стефаника, Марка Черемшини, М. Яцківа з'ясовано трансформацію розвитку екзистенціальних ідей та специфіку їх втілення в українській літературі "зламу віків". Переконливо доведено, що екзистенційний світогляд духовно близький до менталітету українців. Особливу увагу звернено на основні теми і проблеми екзистенційної новелістики: трагізму людського існування, буття до смерті, самотності митця, специфічного буття жінки, екзистенції дітей. Використання прийомів сну, спогаду, фрагментарності, мозаїчності, художньої деталі, ретроспекції тощо увиразнює найхарактерніші для екзистенціалізму феномени. У дисертації висвітлюється проблема часовості, досліджується поетика екзистенційного хронотопу. Окреслені літературні явища аналізуються в загальноєвропейському контексті, виявляється місце українського модернізму в ньому. Ключові слова: екзистенційність, модернізм, мала проза, домінанта, трагізм, самотність, хронотоп, сновидіння, ретроспекція, часовість.