У дисертації вперше для українського літературознавства вводиться в обіг поняття нон-фініто, обґрунтовуються та систематизуються його художні прийоми; аналізується літературна спадщина Лесі Українки у світлі цієї теорії. Формулюється тлумачення нон-фініто як естетичної категорії, що реалізується в специфічному типі художнього світосприйняття. Аналіз рукописів письменниці у світлі генетичної критики демонструє безкінечний процес становлення її текстів. Визначається парадигма роботи над творами, характерна для Лесі Українки. Фантастична драма "Осіння казка" визначається як важлива віха творчості письменниці, де зафіксовані різноманітні художні прийоми нон-фініто, що знайшли розвиток у наступних драмах. Корпус драм розподіляється на кілька категорій, об'єднаних спільними домінантними прийомами поетики нон-фініто: відкритість форми, усічення фіналів, інтенціональність.