У дисертації на основі введення до наукового вжитку нових джерел із Галузевого державного архіву Міністерства закордонних справ України, інших вітчизняних архівів, аналізу періодики та спеціальної літератури, здійснено комплексне дослідження участі Української РСР в ООН як вияву зовнішньої політики радянської республіки. Проаналізовано передумови надання УРСР зовнішньополітичних повноважень. Доведено, що розширення зовнішньополітичних прав УРСР було лише однією зі сходинок на шляху її вступу до ООН. Окреслено специфіку ситуації, яка полягала в тому, що УРСР не була класичною суверенною державою, оскільки де-факто не мала повноважних дипломатичних представництв в інших країнах, а лише реалізовувала своє право посольства у формі делегування українських представників для участі у міжнародних організаціях, конференціях, під час підписання міжнародних договорів. Досліджено перші кроки діяльності зовнішньополітичного відомства республіки, проаналізовано роботу співробітників дипломатичного корпусу УРСР. Обгрунтовано висновки про міжнародну правосуб'ектність УРСР в межах ООН. Висвітлено опозиційну до офіційної української радянської дипломатії позицію Уряду УНР в екзилі як своєрідного лакмусового папірця внутрішньо-республіканських проблем порушення прав людини. Уряд УНР в екзилі був своєрідною транслюючою ланкою, що намагалась донести до міжнародної спільноти через структури ООН інформацію про катування та репресії на території СРСР. На що не було необхідної реакції ООН, позаяк у зовнішній політиці країни-лідери в ООН, зокрема США, сприймала Україну радше як фактор, дестабілізуючий stains quo в регіоні Центральної та Східної Європи, ідтак, поблажливе відношення до Радянського Союзу та ігнорування інтересів фаінськоі нації з боку демократичних держав було ціною намагань контролювати світовий маятник холодної війни. Ключові слова: Українська РСР, ООН, Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН, ЮНЕСКО, холодна війна, права людини.