Дисертація присвячена історико-педагогічному аналізу проблеми соціального розвитку дітей-сиріт в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. Уточнено зміст понять "соціальний розвиток" та "діти-сироти" у контексті розвитку вітчизняної педагогіки окресленого періоду. На основі теоретичних узагальнень матеріалів архівних та опублікованих джерел виявлено умови та зміст соціального розвитку дітей-сиріт, суб'єкти, форми, тенденції його забезпечення. Проаналізовано стан вивчення проблеми в історико-педагогічній літературі, а також ідеї виховання дітей-сиріт у вітчизняній педагогічній думці другої половини XIX - початку XX ст. В історичній ретроспективі охарактеризовано діяльність інституційних закладів для дітей, позбавлених батьківського піклування, з'ясовано її ознаки. У роботі виявлено специфіку змісту соціального розвитку дітей-сиріт, які виховувалися в інституційних закладах. Автором охарактеризовані такі сімейні форми влаштування дітей-сиріт, як: опіка, піклування, прийомна сім'я та усиновлення, визначено принципи та зміст їх функціонування у другій половині XIX - на початку XX ст. Розроблено модель соціального розвитку дітей-сиріт у досліджуваний пе ріод, яка встановлює взаємозв'язок між умовами та змістовими характеристиками їх соціального розвитку і дозволяє дослідити витоки становлення сучасної системи виховання дітей-сиріт і наступність її розвитку. Обгрунтовано перспективи використання позитивних ідей історико-педагогічного досвіду в сучасних умовах реформування системи опіки та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.