У дисертації досліджено ідейно-естетичну парадигму творчості класика української літератури Михайла Стельмаха, зокрема проблему людини та суспільства в контексті тоталітарної епохи як у романній, так і в драматургічній формах художнього мислення письменника. Шляхом цілісного аналізу морально-етичної проблематики і особливостей поетики романів та споріднених за сюжетом з ними п'єс М. Стельмаха осмислено еволюцію ідейно-естетичних поглядів автора; окреслено систему проблемно-тематичних комплексів з виразним домінуванням духовно-етичних категорій; виявлено ключові образи романного та драматургічного дискурсу письменника в контексті осмислення їх ментально-психологічних домінант і засобів характеротворення. Адекватність ідейних акцентуацій письменника, майстерність у змалюванні характерів і ситуацій окреслюється відповідно до природи як епічних, так і драматичних жанрів, виявляється співвідношення реалістичного, лірико-психологічного та неоромантичного способів моделювання художньої дійсності у творчій спадщині митця. Вперше у вітчизняному літературознавстві визначено приховані і неприховані християнські мотиви у творах М. Стельмаха, що в художньому мисленні автора домінують над соціальним підходом до проблеми добра і зла, акцентуючи увагу передусім на їх духовній, містичній сутності. Підкреслено, що саме романтична спрямованість письма в єдності з ліричним і психологічним началами допомогли М. Стельмахові створити власний міфопоетичний світ на противагу усталеній ідеократичній естетиці "єдино можливого" офіційного методу, продовжити у вітчизняній літературі традиції М. Гоголя, Т. Шевченка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, стати в один ряд із такими українськими класиками XX століття, як О. Довженко, Ю. Яновський, П. Загребельний, О. Гончар, І. Кочерга, О. Коломієць.