У дисертації комплексно проаналізовано проблеми рецепції та інтерпретації "вічних" мотивів донкіхотства та донжуанства в українській літературі XX століття. Досліджено парадигму творчої рецепції "вічних" мотивів та образів у творах письменників XX століття - І. Франка, Лесі Українки, С. Черкасенка, М. Чернявського, М. Хвильового, Ю. Яновського, М. Йогансена, М. Куліша, Є. Плужника, Олега Ольжича, О. Близька, Л. Костенко, Є. Сверстюка та інших. У дисертації простежено універсальні тенденції художньої рецепції "вічних" мотивів, окреслено індивідуальні інтерпретаційні моделі, запропоновані українськими письменниками у XX столітті. З'ясовано, що інтеграція "вічних" мотивів в українську літературу та духовний простір загалом виявила складні резистентні механізми самозбереження національної культури. Вперше рецепція "вічних" мотивів донкіхотства та донжуанства розглянута на матеріалі літературного процесу XX століття за допомогою терміну "інтерпретаційна модель", який уводиться у науковий обіг й дає змогу систематизувати значний масив літературного матеріалу. У дисертації досліджено історію проникнення "вічних" мотивів донкіхотства та донжуанства в українське літературне середовище та реакцію літературної критики; окреслено традицію художньої рецепції мотивів донжуанства та донкіхотства в українському письменстві; розкрито мотиваційні чинники звернення українських авторів саме до цих мотивів та образів; визначено роль і місце творів, у яких Імплементовано "вічні" мотиви. Ключові слова: "вічний" мотив, образ, рецепція, інтерпретаційна модель, сюжет, мотив донкіхотства, мотив донжуанства.