В дисертації проаналізовано політику пам'яті та функціонування свідомості населення щодо діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА). Удосконалено концептуальні підходи до тлумачення понять "політика пам'яті", "історична пам'ять" та "національна пам'ять". Вказано, що державні інституції, які виступали ретрансляторами політики пам'яті, зокрема Служба безпеки України (СБУ), Український інститут національної пам'яті (УІНП) та Верховна рада України (ВРУ), перебували під контролем державного керівництва і персонально президентів. Аналіз процесу створення пам'яток/меморіальних комплексів на честь діячів українського визвольного руху засвідчив різну політичну, культурно-естетичну та пам'яттєву самоідентифікацію населення країни для легітимізації поточної політики. Визначено місце та роль мас-медіа в контексті формування об'єктивного образу діячів ОУН та вояків УПА серед населення різних регіонів держави. Виокремлено вплив образу ОУН і УПА в навчально-освітній літературі на пересічного мешканця України. Вказано, що належному фаховому рівню здійснення політики пам'яті заважала низка причин: низький рівень історичних знань представників органів влади, причетних до здійснення комеморативних заходів, використання бренду українського визвольного руху в політичних дискусіях та виборчих кампаніях задля досягнення короткочасною ефекту рейтингу в українському суспільстві, нехтування позицій професійних істориків в представленні ОУН та УПА.