У дисертації вперше в українському літературознавстві досліджено прикмети експресіонізму та його австрійської специфіки на матеріалі прози Густава Майрінка. Експресіоністичний вектор художнього мислення Г. Майрінка визначає особливості наративної організації прози письменника (контрдискурсивні стратегії, техніка "ненадійної" нарації, змінна фокалізація, металепсис), вибір тематики і проблематики (топос Великого Міста, антивоєнний пафос, "бунт проти батьків", мотив протиборства чоловічого та жіночого начал тощо), а також діапазон художньо-виражальних засобів (афективна ритмізація, синестезійне оновлення мови, деперсоналізація тощо) прозової спадщини автора. Художній світ Г. Майрінка функціонує за принципами трансгресії і трансмутації, що обумовлюють своєрідність експресіонізму письменника як специфічного способу світовідтворення.