Пропоноване методологічне дослідження присвячене створенню оновленої версії метатеорії свідомості інтелектуальними засобами реконструювання її первинної версії (М.К. Мамардашвілі, О.М. П’ятигорський, М.Ю. Савельєва) у форматі поєднання філософського і науково-гуманітарного вимірів метатеоретизування з допомогою задіяння свідомісних і суто рефлексивних інструментальних ресурсів професійного методологування загалом і циклічно-вчинкового підходу зокрема. Логіка побудови вказаної версії, що втілена цим дослідженням, здійснена у чотири тематично центрованих й концептуально оформлених етапи або вчинкові такти миследіяння. На першому проаналізовані дві, найбільш системно довершені та культурно значущі, парадигмальні течії філософсько-наукового конструювання теорії свідомості – граматологічна (семіотична) і метатеоретична (метафізична), що кардинально відмінні своїми засновками і настановленнями, поняттями і моделями, мереживом концептуальних і теоретичних побудов, а головне – обстоюваною ними різною методологічною оптикою пізнання того, що визначально являє собою свідомість як буттєво вкорінена дійсність людського життя. Доведено, що альтернативність названих течій відповідно стосується або заперечення, або підтримки та розвитку метафізичного статусу свідомості поза знаковим простором, відкиданні або прийнятті форми чи так званої “чистої форми” (пустого змісту) за сутність свідомості й відтак у нівелюванні або рефлексивному опрацюванні свідомості як трансцендентного засновку та атрибутивної події-властивості позалогічного буття; тому вактуальнення свідомого акту-досвіду – це його постійне розпросторення назовні, за межі реальності, тобто перебування у стані безупинного цілісного трансцендування. Крім того, аргументована альтернативність вказаних течій за поняттєво-категорійним тезаурусом, дослідницькими стратегіями і мислекомунікаційними дискурсами, самодостатніми наборами методів, процедур, засобів та інструментів методологування, а також за конкретикою складноструктурованих методологічних оптик. У ситуації з метатеорією остання дає змогу вивчати й описувати свідомість опосередковано як встановлення умов функціонування свідомої здатності людини, причому безвідносно до культури і зовнішнього світу, беззмістовно, із формальних позицій, безособово і безсуб’єктно, у непрямий спосіб та із задіянням новітніх ресурсів метаметодології відносно трансцендентного засновку – форми як сутності свідомості. На другому етапі метатеоретизування зреалізована циклічно-вчинкова мислесхема розгортання його основних процедурних напрямків, що аргументує буттєствердну сутність свідомості й уможливлює відшукання основи свідомісного, власне прагматичного, уприсутнення людини у світі, у центрі якого перебуває майже безперервна її боротьба із власною свідомістю, що спрямована на упокорення, обмеження чи принаймні на раціональне унапрямлювання її надмірних самодостатності і самоактивності. Це спричинило здійснення низки методологічних заходів, серед яких обов’язковим стало прийняття сфери свідомості як квазіпредметної, псевдопросторової, позачасової, розуміння її онтологічного вкорінення (статусу) й відтак розгляду метасвідомості як самобутньої пізнавальної сфери поверх психічних процесів і логічних процедур, а також використання близьких до повсякденного мовлення термінів і понять стосовно їх уживання як властивостей роботи зі свідомістю та оперування ними у форматі метамови як каналу її пояснення та опису. Воднораз на цьому етапі вперше уведено в науковий обіг термін “опанування свідомістю”, зміст та обсяг якого фіксує відносно оптимальний режим згармонування просякнутого енергетикою свідомої здатності матеріалу і ставить проблему самоопанування свідомістю власним подієвим ритмом. Аргументовано, що на ситуаційному етапі метатеоретизування як учинення досягається розуміння свідомості як рамкової умови всієї подальшої роботи саме як із метасвідомістю, на мотиваційному – вактуальнюється та інтенціюється поле боротьби зі свідомістю, коли спонукального піку досягає прагнення особи внутрішньо здолати її необмежену спонтанність і самодіяльну плинність, котрі протистоять раціонально-вольовому обрамленню психічного життя, на діяльнісному – здійснюється різноаспектна робота зі свідомістю, спрямована на виявлення умов перебігу свідомого вчинення, на вивчення внутрішньої картини актуалізації свідомого досвіду як зусилля виходу людини за межі наявної реальності й одночасно за рубежі себе як “світу всередині свідомості”, на післядіяльному – відбувається відносно нетривке опанування особистістю свідомістю як ситуаційне збалансування її онтологічно вкоріненого життя-трансцендування і воднораз досягається володіння свідомістю життєвим шляхом самої особистості. На третьому етапі метатеоретизування здійснено системне рефлексивне поєднання двох парадигмальних напрямів або методологем вивчення свідомості – теоретичного (предметоцентрованого, емпірично психологічного) і метатеоретичного (онтологічного, квазіпредметного, метафізичного). Обґрунтовано, що у психології свідомість незмінно розглядається у дійсності психіки, психічних процесів і предметного змісту, у її єдності і взаємному зумовленні із несвідомим, тобто у напрямку виявлення її феноменального і суто емпіричного багатоманіття та безміру створених теоретичних конструктів, що в кращому разі поіменовують і конвенційно розмежовують ознаки, властивості та особливості розвитку психодуховних явищ. Яскравим прикладом тут є добре відомі, парадигмально близькі, теоретичні системи – психоаналіз З. Фройда та аналітична психологія К.Г. Юнга, а також популярні на сьогодні нейробіологічні теорії свідомості, що ґрунтуються на штучній “натуралізації”, матеріалізації (шляхом вимірювання інфоенергетичних імпульсів різних ділянок мозку) цієї “сфери забутого буття”, що ніколи до кінця не пізнавана (І. Кант). Виокремивши несвідоме і надавши йому вповні міфологічного наукового статусу (як “депозиту всього людського досвіду”, як тієї “готової до реагування, живої і відкритої системи, котра невидимими шляхами, а тому найдієвішими, регулює індивідуальне життя” тощо), лідери Віденської школи психології здійснили підміну предмета дослідження: реально вивчаючи індукцію умов набуття нового свідомого досвіду кожним з учасників психоаналітичного процесу, вони піддавали аналізу мисленнєво сконструйоване несвідоме (відповідно індивідуальне та колективне) як якийсь бездонний предмет, котрий не можна зліквідувати, а лише завдяки здійсненню певної теоретичної роботи з ним розвинути та употужнити свідому здатність,, розширити буттєвий горизонт їх власної свідомості. Саме у цьому – онтологічному – сенсі “несвідомого не існує” (М.К. Мамардашвілі), воно найчастіше становить певну плинну межову точку свідомості – зрозуміти невідоме, являє собою її своєрідний рубікон освітлення щілин та закутків буття. Тому висновується, що свідомість – це єдина справжня сила – енергія теперішнього як здатність духу в ідеальній площині екзистенціювання вибудовувати порядок із хаосу, добувати й примножувати мудрість свідомісними ресурсами дослідження і самопізнання, мислевчинення і самотворення. Субстанційною перевагою свідомості є спонтанність і свобода екзистенції її прозорої духовної енергетики, яка й уможливлює життя на якісно вищому рівні самоконструювання і самотворення буття – в особі людини розумної, діяльної, креативної. На четвертому етапі, відштовхуючись від шести базових засновків побудови самобутнього термінологічного апарату метатеорії свідомості, доказана оптимальна наявність восьми категорійних понять, що співвіднесені між собою за принципами циклічно-вчинкового підходу та в бінарний спосіб. У результаті отримані й охарактеризовані за обсягом, змістом і значенням такі бінарні щеплення вторинних і первинних термінів метамови: ситуація: “сфера свідомості” і “свідома здатність”, мотивація: “стан свідомості” і “текст свідомості”, дія: “матеріал свідомості” і “форма свідомості”, післядія: “структура свідомості” і “свідомий досвід”. Обидві четвертинних організованості термінів у синтезі та різноякісних взаємозв’язках первинних (так званих прагмем) і вторинних (базових метапонять) згустків метамови дають змогу із метатеоретичних позицій створити довершену картину свідомості як онтологічно вкоріненої, напівоприявненої у реаліях людського повсякдення, властивості.