Зміст парадигми свідомості у психології змінювався разом зі зміною ідеалів раціональності. В класичній психології свідомість була тотожною психіці, її вивчали як відокремлену реальність з допомогою запозиченої з природознавства методології. У некласичної психології проблема свідомості перебувала на периферії психологічних досліджень, а методологічні стратегії, що дозволяють досліджувати суб’єктивну природу свідомості, мали латентний розвиток. Поворот до феномену свідомості стався на постнекласичному етапі розвитку психології. Він сформувався під впливом глобальних соціокультурних трансформацій сучасності, а також на підґрунті досягнень когнітивістики і нейронауки. У світлі постнекласичного ідеалу раціональності виявилася плинна, лабільна, процесно неперервна, надскладна і багатовимірна природа свідомості, а її вивчення вимагало пошуку нових дослідницьких стратегій. На постнекласичному етапі знову актуальною стала проблема розкодування свідомості як суб’єктивної реальності. Однак ця проблема не могла бути вирішена виключно в рамках когнітивних підходів і досягнень нейронауки. Постнекласичне трактування свідомості передбачало трансдисциплінарність (що дозволяє поєднати природничі та соціогуманітарні підходи до феномену свідомості), процесність перебігу і багатовимірність, антропологічний принцип (що вимагає вивчати свідомість безвідривно від людини в цілому), контекстуально (зважати на зміни свідомості в культурно-історичних і соціокультурних контекстах) і суб’єктивність.