У статті йдеться про проблеми генези есеїстичного жанру в українській гуманітаристиці. Узагальнюються наявні дослідженння про умови зародження, становлення і розповсюдження есе в українській літературі. Розглядаються причини актуалізації есе. Підтримуючи думку про наявність української есеїстичної традиції, запропоновано нові аргументи для накреслення безперервної лінії традиції з кінця XIX до початку XXI століття. Наголошено, що перший етап утвердження есе як жанру в українській літературі тісно пов'язаний з теоретичною платформою українського модернізму, київським журналом "Українська хата", з його найактивнішими і найяскравішими теоретиками Миколою Євшаном, М. Сріблянським (Микитою Шаповалом) і Андрієм Товкачевським, ідеї яких знайшли своє продовження на сторінках "Літературно-Наукового Вісника", яким пов'язують розквіт есеїстичної творчості. Підкреслено, що саме вісниківська есеїстика вперше в історії української гуманітаристики має відчуття жанрової самодостатності і виступає як продуктивний і органічний для української літератури жанр, а вирішальним чинником утвердження есе як жанру стала "межова ситуація". Вісниківська есеїстка яскраво демонструє свою синтетичну природу і класичне місцезнаходження на помежів'ї різних дискурсів: художнього, літературно-критичного, філософського, публіцистичного, культурологічного. Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Ольжич про політичні, ідеологічні, культурологічні, етно-психологічні проблеми говорять крізь призму літератури і навпаки - літературу осмислюють, використовуючи різноманітні, і не лише міжкультурні стратегії.