Роль української діаспори у популяризації вітчизняної церковної історії є беззаперечною. У радянську добу саме вона стала голосом українського народу на міжнародній арені. Однак це була не просто презентація етносу, його унікальності та багатства. У ХХ ст. вітчизняна наукова діаспора оприлюднювала перед світовою громадськістю весь жах великого терору проти українства, який систематично запроваджувався радянською політичною номенклатурою. Власне, саме поза межами СРСР вперше було представлено і масштаби репресій проти Греко-Католицької Церкви в західних областях Української РСР, яка з березня 1946 р. у Галичині, а з 1949 р. і на Закарпатті опинилася у підпіллі. Фактично до 1989 р. тривав процес її виживання поза законом, змаганням за право на життя її духовенства, черненцтва, боротьби її вірних за свободу слова, віросповідання, волевиявлення тощо. Саме в середовищі української наукової еміграції греко-католицьке підпілля було вперше представлено як глобальне явище, з яким боролася радянська історична наука через фальсифікацію фактів та їхню цензуру. Характерною рисою спеціальних досліджень було оприлюднення інформації про брутальне переслідування церкви в СРСР. У статті наголошується, що перші спроби, зроблені вітчизняною діаспорою на шляху академічного та наукового вивчення історії Української греко-католицької церкви в радянську добу, виявилися надзвичайно важливими. Уже на початку 1990-х рр. історіографія українських вчених за кордоном стала фундаментом до відродження вітчизняної пострадянської історіографії