Пропонований читачам незавершений трактат відомого російського та українського філософа, філолога, літературознавця і теоретика культури М.М. Бахтіна (1895–1975), характеризуючи початковий етап його пізнавальної творчості (1919–1921), є програмною філософською працею, покликаною вибудувати так звану першу філософію (prima philosophia), тобто філософію нового типу, яка “через “звернення до єдиної і непересічної моральної відповідальності” покликана не тільки здолати “пагубну незлитість культури і життя”, а ще й посередництвом “зсередини реального, неповторного, цілісного й завжди лише одного у своїй відповідальності” вчинку забезпечити “підхід до єдиного та унікального буття у його конкретній дійсності”. Відтак постає основне завдання авторського філософування – створити вчення “про одиничне та виняткове буття-подію”, онтологічною умовою якого є спосіб буття людини у його подієвій архітектоніці реального вчинення. Тому закономірно, що поняття “вчинок” набуває категорійного статусу, й саме навколо нього теоретично викристалізовується онтологія вчинку як система філософських знань “про єдину подію здійснюваного буття”. Вчинок – це завжди самобутня подія в аспекті його втілення. У самому своєму сповнюванні, будучи єдиним і неповторним прожиттям, учинок є “більш ніж раціональний – він відповідальний”. Його відповідальність передбачає врахування в ньому всіх факторів: і смислової вагомості, і фактичного звершення в усій його реальній історичності та індивідуальності; в такому вчинку співіснують єдиний план і єдиний принцип, що осяжні у його відповідальності як здійснення рішення безвихідно, непоправно і безповоротно. Вчинок, за філософемою Михайла Бахтіна, – “останній підсумок, усебічний остаточний висновок, він стягує, співвідносить і дозволяє у єдиному та унікальному й уже останньому контексті і сенс, і факт, загальне й індивідуальне, реальне та ідеальне, бо все входить у його відповідальну мотивацію; у вчинку вихід із тільки можливості в неповторності реалізується раз і назавжди”. В.А. Роменець, висвітлюючи вчинкові засади рефлексивності на шляху пізнання-обґрунтування універсальності та відповідальності людського буття (1998, 2017), цілком слушно пише, що “Бахтін оберігає філософію вчинку від психології вчинку”, вочевидь пов’язуючи останню із суб’єктивізмом у рамках тогочасного інтроспективного розуміння предмета психології. Підтвердженням цього є бахтінські максими: “найменше у житті-вчинку я маю справу із психічним буттям…”, “вчинок розвивається і живе не у психічному світі” та ін. І справді, відповідальний спосіб існування людини передбачає здійснення нею вчинків на фундаменті визнання свого “не-алібі у житті”. А це означає активну причетність кожної особи до безмежжя останнього, по-перше, “зі свого одного-однісінького місця у бутті” й, по-друге, у відповідальному ставлення до іншого чи інших як співучасників або як свідків такого вчинкового самозасвідчення себе у світі життя. Причому реальний світ учинку й теоретичний світ культури (зокрема й науки) не співвідноситься. Іншими словами, людина вчиняє впевнено, коли діє не від себе, а від іманентно наснаженої потреби сенсу окультуреної причетності до життя, тоді утверджується безсуб’єктність учинення, а “шлях від ідеї до висновку відбувається свято й безгрішно”. Отож подієве втілення відповідального способу дієвої присутності у світі – це водночас визнання особою свого не-алібі в бутті, тобто “киданням себе на саму свою власну здатність-стати-винуватим”, або ж спроможність відповідати за себе у бутті з іншими. Тому в Бахтіна філософія вчинку є естетичною правдою вчинення, хоча вона й містить розгорнуту критику “естетичного і теоретичного світів” за притаманне їм відсторонення від “нудної дійсності єдиного й неповторного відповідального буття” і протиставляє їм “відповідальну єдність мислення і вчинку”. Крім того, висновується, що теоретична та естетична сфери є лише окремими моментами практичного розуму. Воднораз примат останнього – це “насправді переважання однієї теоретичної царини над усіма іншими, і тільки тому, що це володіння самого… загального”. Бахтін також уводить в науковий обіг поняття “вчинковео мислення” і “причетне мислення” та концепт “емоційно-вольовий тон”. Воля, стверджує він, “описує коло, замикає себе, виключаючи індивідуальну та історичну дійсну активність учинку. Даність емоційно-вольового тону – це його необхідний складник, що “обтікає всі смислові узмістовлення думки у вчинку і відносить його до неповторного буття-події”. Таким чином презентована україномовним читачам праця являє собою своєрідну онтологію вчинку, з якого через десятиліття постане теорія і психософія вчинку В.А. Роменця, у якій вчинок стає логічним осередком системи психології, категорією сучасної гуманітарної науки і, більше того, трансформується у потужні методологічні засади сучасного пізнання у вчинковий принцип, циклічно-вчинковий підхід і вчинково-канонічну схему організації рефлексивної миследіяльності філософсько-психологічного формату.