В дослідженні аргументовано, що методологія свідомості на сьогодні становить підвищену проблемну зону пізнавальної творчості, що спричинено поки що неспростовним фактом: феноменальна сутність свідомості перебуває в ноуменально-інтелігібельному вимірі, який неможливо пізнавати й пізнати раціональними засобами науки чи бодай довести сам факт існування чи не існування цього трансцендентного виміру. Тому закономірно, що пізнання вказаної сутності нині переміщене у формат компетентності віри. Водночас підхід до свідомості як до “рамкової умови пізнання і методологування” (А.В. Фурман), котра детермінує якісні параметри усіх інтелектоємних функцій та діяльності суб’єкта, вимагає обґрунтування серцевинного функціонально-психологічного змісту інформаційно-досвідних основ цього процесу спричинення як базисною складовою “способу опосередкованого встановлення умов функціонування свідомої здатності” (М. К. Мамардашвілі, О. М. П’ятигорський). З таких психологічних позицій біовітальний (“земний”) сегмент сутності свідомості має розглядатись саме як свідома здатність, що забезпечується “корелюючою співвіднесеністю між площинами ноез і ноем” (А. Гурвіч) – і об’єктивних, онтологічно-буттєвих значень, і їх значущості для суб’єкта. А це означає, що свідомість оперує і об’єктивними змістами – знаннями, – і суб’єктними смислами – ставленнями. Обстоюється теза, що для вивчення свідомості як способу опосередкованого встановлення умов функціонування свідомої здатності потрібно виявлення засадового психологічного змісту цієї інтенційної здатності, яка формується і функціонує завдяки досвіду. Шляхом системного поєднання функціонально-психологічних характеристик основних складових свідомості (співвіднесення площин її ноез і ноем) – понятійних знань, цілепокладання, самосвідомості, ставлень, виведено дефінітивну характеристику її функціонального психологічного змісту: людина знає, що вона знає про зміст того, що вона знає, зокрема й про себе як суб’єкта, і про своє ставлення до цього знаного. Ця характеристика являє собою максимально лаконічний опис ключового змісту свідомої здатності, а отже й “рамкової умови пізнання й методологування” у процесі вчинкового діяння як способу існування людини, тобто як регулятивних умов “життя свідомості, без якої або поза якою неможливі для людини ні мислення, ні діяльність, ані рефлексивне пізнання, ані компетентне методологування” (А.В. Фурман). Відтак прагнемо пояснити, “як саме виникає свідомість” (Д. Чалмерс), спроможність усвідомлення. Доведено, що у підґрунті процесів, які забезпечують формування й функціонування здатності усвідомлення, перебуває оперування понятійними знаннями, де базисним серед цих процесів є понятійне мислення. Отож пояснення, як формується це мислення в онтогенезі і філогенезі виявляє, канал того, як саме виникає свідомість. Проте виникає не з якогось іншого ноумена чи феномену, а відповідно до генетичної запрограмованості центральної нервової системи людини та належних соціально-психологічних умов – комунікативної діяльності, спілкування. Понятійне мислення – це мовленнєве явище, тому що воно оперує досвідом, акумульованим у понятійних знаннях, засадничою системою яких є мова. Воднораз ці знання, своєю чергою, є фундаментальною складовою свідомості. Висновується, що свідомість формується, розвивається і функціонує в суголоссі із понятійним мисленням і мовленням у процесі діяльності. До найістотніших психологічних операцій та факторів цього процесу в онтогенезі належать поверхові наочно-образні асоціації, синкретичні образи, псевдопоняття, егоцентричне, внутрішнє та письмове мовлення тощо (за Л. С. Виготським), у філогенезі – партиципація, словесний символізм (за О. О. Потебнею), ідеографічне та ієрогліфічне письмо та ін.