У дисертації досліджено феномен ненадійного наратора в динаміці літературних форм ХХ століття. Виокремлено тенденції виникнення ненадійної нарації в українській літературі 20-30-хрр. ХХст. інаційосно в і простежена закономірність її майстерної реалізації у прозі В. Винниченка ("Натойбік"), МиколиХвильового ("Я (Романтика)"), В. Домонтовича ("ДокторСерафікус"), МайкаЙогансена ("ПодорожученогодоктораЛеонардо..."), ҐеоШкурупія 18 ("Дверівдень"). ПроаналізованотипиненадійногонаратораупостмодерністськихроманахЮ. Андруховича ("Рекреації", "Московіада", "Перверзія"). Доведено, що українські письменники переосмислювали традиції класичної літератури та творили іншу прозову конструкцію, заґрунтовану на експериментах з принципами організації та структуруванням художньоготексту, жанрами й викладовими формами. Наголошено, що у творах ХХст. (окрім "Я (Романтика)") простежуються ознаки карнавалізації й актуалізується меніппея як жанрова традиція, в якій співіснують кілька фабулісюжетів, а ненадійний наратор ускладнює наративну структуру. У кожному творі виділено ознаки ненадійної нарації та охарактеризовано ефект, нею зумовлений. Ключові слова: ненадійний наратор, наративна стратегія, меніппея, карнавалізація, іронія, жанр, авторський стиль, рецепція.