У роботі досліджено прозу С. Андрухович у контексті естетики літературного покоління двотисячників. Її повісті "Літо Мілени", "Старі люди", новели збірки "Жінки їхніх чоловіків", романи "Сьомга", "Фелікс Австрія" потрактовано як експериментальні, оскільки синтезують різні жанрові ознаки, стильові прикмети, наративні елементи. Окреслено специфіку авторського моделювання художньої картини світу, що репрезентує жіночу свідомість на рівні глобальних екзистенційних узагальнень. Доведено, що жіночий простір у прозі С. Андрухович структурується як фемінний (відкритий, щирий, самоіронічний), що відрізняє його від чоловічого (герметичного); провокативний за змістом текст епатує читача, однак, порушує важливі проблеми жіночої дружби, вибору партнера, любові й вірності, жіночих комплексів. Відтак обґрунтовано своєрідність художнього ідіостилю письменниці в контексті українського постмодерністського письма. Ключові слова: жіноча проза, автобіографічність, повість, ідилія, новела, ретророман, постмодернізм.