Дисертацію присвячено дослідженню термінології українського бібліотеко- та бібліографознавства за попередні 25 років, що дало змогу осмислити її національну специфіку, встановити основні тенденції розвитку, використати надбання провідних спеціалістів галузі та міжнародний досвід, сформулювати методологічні засади унормування цієї термінолексики, визначити ступінь її відповідності реальним професійним потребам. Встановлено, що українська бібліотекознавча та бібліографознавча термінологія початку XXI ст. є важливою частиною українського термінофонду і становить розгалужену й чітку систему найменувань (зібрано 2552 одиниці), об'єднаних у тематичні групи лексики, яка переживає як інтенсивне поповнення новими термінами, так і втрату застарілих. Детально проаналізовано гіперо-гіпонімні відношення, а також яскраво виражені лексико-семантичні процеси (синонімію, антонімію, паронімію, полісемію). Розкрито питання структури термінів, проаналізовано основні способи творення. Обґрунтовано думку, що процеси освоєння термінів-новотворів поки що не мають належної критичної лінгвістичної оцінки, об'єктивного вивчення, фахових рекомендацій стосовно потреби та доцільності їх вживання. Через те новітні процеси термінотворення потребують чіткого правописного регламенту. Ключові слова: антонімія, архаїзація терміна, гіперо-гіпонімія, неологізм, паронімія, полісемія, правописні засади, синонімія, словотвір, структурна модель, тематична група, термінологія бібліотекознавства та бібліографознавства, українське бібліотекознавство і бібліографознавство.