У статті осмислено історіософську концепцію Катрі Гриневичевої в повісті «Шестикрилець», спрямовану на самовизначення українців як нації; окреслено художні домінанти історичного мислення авторки (національна ідея, аналітичність, поєднання історичного факту та авторського вимислу, ускладнення наративної структури, часопросторові деформації, монтажність композиції, увиразнення зовнішнього й внутрішнього конфліктів та ін.). Доведено, що у повісті «Шестикрилець» письменниця майстерно синтезувала художні елементи фольклорної, романтичної та барокової традицій в оригінальній жанровій формі – новелістичній повісті. Доцентрова інтеграція окремих новел-мікросюжетів через асоціативні та причиново-наслідкові зв’язки забезпечує панорамну картину тогочасної дійсності, «мозаїчну епічність». Вони – сцени великої історичної драми, що авторка неухильно розгортає до трагічного фіналу. Досліджено, що письменниця впевнено руйнувала традиційний для української історичної прози принцип сюжетної і хронологічної неперервності. З іншого боку, вона трансформувала жанр роману-життєпису через відмову від біографічної, так званої житійної структури твору. Відтак Катря Гриневичева створила оригінальний жанровий різновид історичної повісті, де художньо інтерпретувала українську історію другої половини ХІІ – початок ХІІІ ст. в контексті споконвічних прагнень українців до національного самовизначення та самоствердження.