У дисертації науково витлумачуються суспільно-просвітницькі джерела й орієнтири виникнення громадсько-освітнього руху в Україні. Розглядається освітня діяльність та науково-педагогічна спадщина учасників національного громадсько-просвітницького руху XIX ст., їх педагогічний досвід, теоретичні узагальнення, надбання в царині виховання, демократизації і націоналізації освіти, ролі української мови в розвитку дитини, які збагатили українську педагогічну думку, сприяли піднесенню її до рівня європейської. Обґрунтовуються й такі висновки: основу педагогічних поглядів української інтелігенції склала ідея народності у вихованні, висвітлених достатньо глибоко в багатьох творах, у публіцистичних статтях. На основі зібраних і систематизованих архівних матеріалів, документів, посібників, довідників, а також епістолярної спадщини розкриваються форми й способи поширення освіти серед широких народних мас. Робиться спроба визначити роль і місце найчільніших представників громадсько-просвітницького руху (В.Білозерського, О.Кониського, М.Костомарова, П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, О.Потебні, П.Чубинського та ін.) у формуванні національної самосвідомості українського народу.