У статті проаналізовано комплекс методологічних принципів, які застосував Іван Франко у ґрунтовній фольклористичній праці «Пісня про правду і неправду», що увійшла як інтегральний елемент до корпусу «Студії над українськими народними піснями». Відзначено, що вчений намагався стереометрично дослідити твір. Зокрема, брав до уваги максимально повну варіантну парадигму уснословесного артефакту, з’ясовував визначальні чинники, що стимулювали активний розвиток теми. Засвідчено, як крізь призму аналітичної оцінки варіантів «Пісні про правду і неправду» Іван Франко простежив розширення ідейно-тематичної амплітуди твору та вказав на його значний художньо-виражальний потенціал. Наголошено на тому, що автор студії зосередився на з’ясуванні ґенези пісні (встановив її прямий зв’язок із пам’яткою ХІV–ХV ст. «Слово о правді і неправді») та написанні її «літературної біографії» (простежив розвиток популярної теми «протистояння правди і неправди» у європейській словесній традиції починаючи від «притчі про Геракла на роздорожу» з V ст. до н. е.). До статті вчений аргументовано долучив чимало казок (головно українських) із цим магістральним мотивом. Підкреслено, що під час опрацювання відповідного фольклорно-літературного матеріалу різних народів Франко звернув увагу і на спільне (шаблонові формули, типові ситуації, традиційні світоглядні імперативи), і на відмінне («одомашнення» мандрівного добра, приноровлення до національних стандартів) у рецепції теми. У процесі осмислення багатих словесних скарбів фольклорист скористався здобутками культурно-історичної школи, зокрема «ретрогресивним методом», зорієнтованим на першочергове вивчення «найсвіжіших» творів із поступовим наближенням до найдавніших прототипів. Через застосування цього методу Франкові вдалося довести первісне буддійське походження казкового представлення опозиції «правда – неправда».