В дисертації вперше досліджено оптимізм як сутнісне явище пізнавальної дії людини та прояву специфіки пізнавальних можливостей її інтелекту на матеріалі становлення західноєвропейської філософії Нового часу. Встановлено значення дослідження гносеологічного оптимізму для збагачення історико-філософської реконструкції розвитку філософського раціоналізму початку доби Нового часу, доведено, що гносеологічний оптимізм є однією з однак суб'єктивної філософської рефлексії побудови концептуальних підходів по осягненню ідеалу пізнання - істини. На основі аналізу розвитку раціоналістичної філософії різних історичних епох окреслено основні компоненти гносеологічного оптимізму як сутнісної пізнавальної сили людини. Доведено, що декартівська дихотомія "сумнів-впевненість", лейбніцівська наперед встановлена динамічна гармонія світу, мальбраншівська істина-відношення створили гносеологічний ландшафт чергового розгортання пізнавальної свободи людини як оптимістичної спроби західноєвропейської цивілізації вийти із кризи культури.