Літо 2025 року було жахливим: страждання цивільного населення поглибилися, а міжнародні інституції виявилися нездатними запобігти зростанню кількості звірств по всьому світу. Від України до Судану, М'янми та Гази, ми постійно залишалися спостерігачами споживчого видовища насильства, яке може підірвати емпатію, яку воно має пробудити.1 У безпеці в наших будинках, офісах, на пляжах, у ресторанах та кафе ми переглядали зображення вбитих цивільних осіб, розбомблених шкіл, зруйнованих лікарень, вбитих журналістів; ми їздили на роботу, поки колеги в Газі писали статті про навчання, голодні;2 ми спостерігали, як дітей обстрілюють, коли вони несли воду. Цього літа нестерпне стало буденністю, надзвичайне стало банальним, а наша здатність до морального шоку була розширена до меж можливого. На цьому тлі конференції, які я відвідав цього літа, відчувались як маленькі острови роздумів та визнання, що нагадували яскраві форми на картині Джексона Поллока «Жовті острови» 1952 року, на тлі ширшого моря насильства, представленого темнішими штрихами. З-ПОМІЖ цими островами роздумів, мої думки неодноразово поверталися до вторгнення Росії в Україну та війни Ізраїлю проти Гази (спричиненої нападом ХАМАС 7 жовтня), враховуючи, що їхня присутність переслідувала та формувала кожну дискусію. Кожен випадок, звичайно, унікальний, але обидва стоять у центрі західних наукових дебатів.