У статті досліджено особливості мотиву подорожі як структуро- та смислотворчого чинника у художньо-документальній прозі Уласа Самчука, зокрема у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному». Визначено, що ці твори становлять мемуарно-подорожню дилогію, у якій автобіографічний досвід письменника інтегровано в художню форму за законами наративної композиції. Мотив дороги у текстах Самчука реалізує міфологічну модель шляху героя від звичайного світу до випробувань, відповідно до універсальної структури подорожі, окресленої Дж. Кемпбеллом. Герой відчуває заклик (нестачу), що виявляється в самоідентифікації свого покоління як вигнанців, перехід кордону між світами, випробування, зустрічі з помічниками та ворогами. Просторовий рух оповіді супроводжується екзистенційними роздумами, автобіографічними ретроспекціями та спостереженнями, які формують рефлексивну наративну позицію автора. Подорож у спогадах Самчука виконує функцію композиційного принципу, який забезпечує цілісність наративу, поєднуючи окремі епізоди в завершену часову конфігурацію типу «початок – середина – кінець». Авторська рефлексія виявляє ознаки дільтеївського поняття Besinnung, осмислення життєвого шляху з позиції дистанційованого наратора, для якого минуле постає тематизованою цілісністю. Аналіз показує, що мотив дороги в мемуарній прозі Самчука не лише фіксує історичну подію (подорож до Києва та по Україні), а й виконує метафоричну функцію самопізнання, національної ідентифікації та осмислення культурного та онтологічного простору «Схід і Захід». Україна постає як Схід – це втрачена домівка, місце травми та випробування через колоніальне панування. Захід постає як простір свободи, що дозволяє активну діяльність духовного начала людини. Таким чином, подорож у художньо-документальній дилогії Самчука постає універсальною моделлю життєвого й творчого шляху, що поєднує автобіографічну пам’ять, міфологічну структуру та історико-культурну рефлексію.